Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця

Новини

Арґумент-Кіно

Енциклопедія

Малголланд драйв/Mulholland Dr.






Режисер: Девід Лінч
Сценарист: Девід Лінч
Актори: Роберт Форстер, Джастін Теро, Лора Єлена Геррінґ, Наомі Воттс
Країна-виробник: США-Франція, 2001 
Кіностудія: Asymmetrical Productions, Imagine Television, Le Studio Canal+, Les Films Alain Sarde, The Picture Factory, Touchstone Television
Рік: 2001
Час: 145 хв.
Формат: кольоровий 

Будь-яка спроба аналізувати останній фільм Лінча чревата спокусою ускладненого письма. Так і тягне вже вкотре побавитися грою в деконструктивний бісер, розцяцькувати текст стрічками Мьобіуса, візуальними міфологіями і психоделічними парадоксами. Наприклад зосередитися на повнісінькій відсутності птахів, тварин та інших нелюдських істот, що так вдало працюють символами в попередніх. А що ж, непорядок – є інфернальний Ковбой – а коня годі й шукати. Та дарма. Повний, холодний і небезпечний безум цього фільму можна врівноважити тільки тверезою простотою.

Якщо безум здається перебільшенням, то можна сказати і так: “Малголланд Драйв” є надзичайно просто, без затемнених деталей і штучних таємниць, побудованою машиною по знищенню смислів. Звідси й згаданий потяг рецензента до дещо насильницьких ускладнень, адже це здається адекватним фільму, де смисли взаємознищуються невідворотно і тотально.

Отже, Малголланд Драйв – не місце як таке (як Твін Пікс), а дорога уздовж долини Лос-Анджелеса, неподалік Голлівуду. Втім, рух фільму ініціюється хореографічно і двовимірно. На монотоному бузковому тлі витанцьовують кілька хвацьких пар. Ритмічний малюнок танцю вловити вкрай складно. Реальні танцюристи переплітаються ще і з чорними силуетами, наче зі своїми тінями. Це в’язь із справжніх і химерних тіл, ієрогліф, що безперервно рухається і звучить. Ані прочитати, ані усвідомити його неможливо, але поступово на авансцені цього безконтрольного танцю окреслюються три залитих сліпучим світлом обличчя, три щасливих образа, машкари перемоги. Одна з них - головна героїня, білява “Бетті” (чому в лапках, поясню пізніше), що отримала нагороду на танцювальному конкурсі. Дія вводить другу жінку, чорнявку “Ріту”, вона їде в лимузині по Малголланд Драйв, раптом машина зупиняється, і чоловік з переднього сидіння показує пістолет – “виходь”. Ззаду – шалений некерований автомобіль, удар, трупи, дівчина сомнамбулою сповзає крізь хащі в міську долину, до мерехтливих вогників.

Там вони і зустрілись.

Лінч не мудрує, абсолютно байдужий до винаходів. Він поводиться мов божество-гравець (це його звична позиція) – з добре знайомих елементів і частин реальності, з багаторазово обкачаних і поточених часом прийомів складає довершено новий світ. У “Малголланд Драйві” є все, що траплялося раніше – зловісні числа на дверях й самі недобрі двері, кімната-вігвам з тяжкими портьєрами, пришелепкуваті другорядні персонажі і невмотивоване насильство, чороноликі почвари і мутанти, співачки та Бадаламенті (котрому, до речі, на прем*єрі фильма в Москві не пощастило, тому що звук був огидної якості). Так чи так, у всьому цьому наборі годі шукати якихось підтекстів, глибинних інтенцій та іншого мистецтвознавчих костурів. Є тільки одне законне питання, яке так і кортить написати великими літерами: ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ? Саме на нього і спробую дати відповідь.

Отже, згідно з заданими режисером умовами, якщо щось відбувається – значить, так воно і є. Цей фільм тотожний самому собі, він – підтекст самого себе, й не більше. Саме тому він так лякає, в окремі моменти жахливо стає навіть стріляним кінознавцям. Цілком логічно, що ім*я, назва вже не мають значення, саме тому героїні жонглюють іменами. Можна прийняти будь-яке з них. Взагалі не важить, як себе поіменують ці настирливо схожі білявки, безпорадна або фатальна чорноволоса красуня, кумедний мафіозі, пришелепкуватий чи демонічний режисер. В тому танку означальних, що нічого не важать, і образів, що важать ще менше, поняття кошмару, сновидіння, і реальності також втрачають власний пафос. Якщо немає кордонів, то нема і розмежування за набридлим причинно-наслідковим принципом. Тут можливо все, за винятком розуміння. Цілком логічно між дівчатами спалахує лесбийська пристрасть. Кульминація настає, коли закохані, намагаючись розібратися в тому. що відбувається, посеред ночі опиняються в неймовірному “Театрі тиші”. Тут не звучать оркестри, не грають сурми. тут всі виступають під фонограму. Виходить на кін дивна Ребекка дель Ріо, плакальниця з Лос-Анджелеса і “співає” небесної краси і суму погребальну пісню. Слухачки заливаються сльозами, раптово у них, невідомо звідки, з*являється синя скринька. Ключ до неї вже є, незвичний тригранний ключ – його з самого початку мала чорнявка, що втратила пам*ять. Героїні поспіхом вертаються додому. Дістають ключ. Білява зникає. Не “зникає” як звичайно в кіні, через трюк, а так, мовби її і не було, не було і місця, котре вона повинна займати. Дармено “Ріта” кличе кохану. Виходу немає, вона вставляє ключ в скриньку. Після чого також перестає існіувати. Дійсність повність переграється. В домі, де мешкали коханки, насправді живе добропристойна тітонька, і інших мешканців там, здається, ніколи не було, як і синіх скриньок. Кінець фільму – того, що в фільмі. Після нього починається ще один фільм, котрий начебто оповідає про те, що передувало першій частині, котру ми щойно бачили.

Ось пастка, в котру Лінч ловить аналітиків, – кіно зроблене просто, за винятком режисерсько-сюжетної структури. Її саме і тягне розбирати, переповідати. Проте на це не вистачає ані слів, ані пам*яті, як у амнезійної “Ріти”. У другому фільмі ті ж самі білявка і чорнявка вже розірвали стосунки. Перша готує жахливу помсту, замовлючи вбивство невірної подруги (як її звуть цього разу?). На столику месниця знаходить плаский синій ключ – знак того, що замовлення виконане, з синьої скриньки на звалищі виповзають мініатюрні постаті старих, здається, батьків “Бетті” з прологу. Вони уриваються в дім, вирастаючи до нормальних розмірів і йдуть на білявку, сміючись і размахуючи руками. Вона не перестаючи, страшно кричить – крик Лори Палмер з фіналу “Твін Піксу” то лише дитячий зойк, – задкує до себе в кімнату, падає на ліжко і піскає собі кулю у скроню. Тіло самогубці у тій же кімнаті, в тому ж домі, в тій же позі, знаходять героїні в першій частині.

Кінець фільму.

Режисер звично переміг критика. Тверезість і простота теж нічого не дають. Лишається тільки одна версія всього того вихора нісенітниць і алогізмів, котрими щоразу вибухає “Малголланд Драйв”.

Справа в тому, що обидві героїні мертві. І все, що ми бачимо на екрані – їх посмертні мандри, шматки земного буття, перемішані зі спогадами про минуле життя, потойбічне кохання тощо. Вони за життя були актрисами, при чому – чудовими актрисами. Тому вони і після смерті існують в фільмі. Або в двох фільмах.

Мертві, вже не пам*ятаючи життя як таке, вони блукають від кадра до кадра, плутаючи все і болісно намагаючись упоратися з найскладнішим надзавданням – зіграти себе живих.

Дмитро Десятерик






Енциклопедія