Нотатки з окупації

…ніхто до останнього не вірив, що почалося… під ранок здалеку бухнули один за одним два гарматні постріли, на старій тракторній бригаді базувалася військова частина, і спершу подумалось: може випробовують хлопці, чи не застаріли снаряди… проте, нав’язливе тривожне відчуття не давало спокою, підштовхувало мерщій зателефонувати дітям у Київ, і ти підвівся, увімкнув телевізор, зазирнув у смартфон і вже на стрічці в фейсбуці від київських друзів довідавсь: таки почалося…

…не припинялося постачання електросвітла, функціонував інтернет й транслювалося телебачення, але ж було відчуття, що ось-ось все зникне, зостанетеся ні з чим… тоді ти згадав про акумулятор, його варто було б підзарядити, авторадіо, як варіант, ще може стати в пригоді… під вечір заходила знайома, принесла звістку: рашисти вже проскочили до Каховки, вас відрізали фактично без бою… про взяття Каховки вона довідалась з білоруського телебачення, там вже рапортували про постачання води до Криму, й було прикро те чути, не хотілося вірити, не було відповідей на багато інших «чому?»… чому так швидко ворог проскочив через Чонгар? і що буде з атомною?.. подейкували, атомну просто так не здадуть: в довколишніх селах у балаганах під плівкою наче б то ЗСУ приховали багато потужної техніки… запущений міф претендував на реальність – стратегічно важливий об’єкт мав бути під посиленим захистом…

…а люди спішно скуповували сіль, цукор, борошно, крупи… на другий чи третій день не стало хліба… на площі, на будинку адміністрації ще майорів синьо-жовтий прапор, працювали відповідні служби, і питання з хлібом вирішувалось: підприємці згодились випікати та доставляти борошняні вироби за символічну ціну… за хлібом вилаштовувались черги, люди побоювались, комусь та не вистачить… втім, у магазин «Наталка» почали завозити борошно, крупи, видаючи на руки кожному з певним обмеженням…

…був і надалі зв’язок… зателефонувала двоюрідна сестра Алла із Нікополя, лаштується евакуюватися з донькою та онуком до Німеччини, переймалась, питала: як ви? відказав, як і було: іще не бачив живого орка… то були потуги з претензією на чорний гумор, насправді ж утішливого було мало: перерізано всю логістику, перерізано постачання медикаментів – постраждали люди, залежні від інсулінових, гормональних, гіпотензивних препаратів… ти теж був поміж тих залежних, ще був залежним від наявності в оселі пахощів гарної кави… а кава в зернятках, як на лихо, скінчилася, на ринку взагалі ніякої не було, і ти повертався додому геть розбитий депресією, проклинаючи бункерного слизьмака, всіх його прибічників, що прийшли з «руськім міром» – «асвабадітєлі», блін…

….того дня ти пішов до райцентру по хліб, ти йшов і нікого не зустрічав дорогою: не було ні машин, ні людей, загусла тиша насторожувала… ти не взяв з собою телефону (він стояв на зарядці), відтак не міг знати нічого, ніхто не міг тебе попередити: до селища вже наближалася перша ворожа колона… ти йшов й дивувався, один магазин був зачиненим, другий, і третій… тоді ти пішов провулком убік базару, там ще функціонувала торгівля, можна було щось придбати… йшов повз відділення поліції, воно було зачинене ще з початку війни, над будівлею перекошено висів синьо-жовтий прапор, і було відчуття, наче його хтось намагався поспіхом зняти й не встиг… ти вийшов до базарної площі й роззирнувся: панувала пустка, ніде нікого… врешті по той бік площі помітив: з-за рогу будівлі хтось сторожко визирає, поглядає на шлях і, здається, налаштовує смартфон для знімання… і ти вже розігнався було перетнути дорогу та поспілкуватися з незнайомцем, коли побачив – зліва від тебе рухається колона бронетехніки… вона входила тихо, спокійно, аж скрадливо… на баштах сиділи кулеметники, сторожко водили стволами, беручи на мушку звичайно ж тебе – єдиного перехожого… і ти витягнув руки з кишень (десь читав інструктаж) не варто накликати підозру, щоб не провокувати тим ворога… колона тягнулась невпорядковано, у хвості буксирували пошкодженого «Урала», за ним ще слідував легковий відкритий «пікап», шмаття дірявого розкриленого брезенту теліпав вітер, і ти ніяк не міг роздивитися, що там під брезентом… «пікап» проїжджав вже близько, від нього війнуло мертвотним холодом, й тобі здалося, там трупи… ти розвернувся, пішов геть, а колона в базарній вулиці зупинилася, долинули невдовзі голоси: незнайомець, котрий потайки фільмував колону, розмовляв з високим бородачем-кадировцем чи то дагестанцем… вже наступного дня в соцмережі з’явилося відео, не добираючи слів, той відчайдуха всяк лаявся й питав у непроханих гостей, що вони оце творять й чого прийшли в його дім непрохано?.. звертався до «старшого брата» російською, на хвилі відчаю сподівався на можливе порозуміння, і азіат-вояка у виправдання кричав йому гаряче: «гдє стрєлял? ти відєл? гдє я стрєлял?»…  то була колона мародерів, вони пограбували магазини, аптеки, відділення ПриватБанку й хутко залишили селище… в соцмережу потрапило відео того свавілля: повибивані двері, вікна, купи смітників із залишками напоїв… вразили зоставлені шмаття надгризеної ковбаси, народ одразу ж  охрестив нападників орками…

…сталося кілька дрібних пограбувань в продуктових магазинах, сказати, своїми, нужденними… двох молодих чоловіків спіймали та показово прив’язали скотчем до стовпа на видному місці… перехожі проходили повз, по-різному дивились на розвиток тих подій: хтось в захваті фотографував, виставляючи зображення в інтернеті, хтось інший самосуд той не схвалював… люди спинялися, галасували, думки різнилися: ніхто не знав, хто саме вчинив отак із грабіжниками… подейкували, тероборона, але ж яка то в біса тероборона і де вона, коли про неї ніде не чути – в областях інших, он ворогу по зубах дали, не пропустили – ото оборонці!.. відділок поліції пустував, але ж функціонувала райдержадміністрація, керівництво було на місцях, виходило, «вчинок з грабіжниками» – не що інше, як вияв печерного беззаконня… ти проходив вулицею повз, війнуло подихом анархії, подихом вже близьких, прихованих «нових порядків»… щось нагадало тобі весну чотирнадцятого: зелені «вєжліво-наглиє чєловєчкі» в Криму, далі Донеччина, перші постріли й перша пролита кров – це вже війна, годі гадати, хто її розпочав: під дике улюлюкання донецької бидломаси вулицями показово повели наших полонених, тих, хто пробував боронитися, фашистами обзивали, принизливо припинали скотчем до стовпа, як і тих двох – мародерів нещасних… вистава для простачків, театр абсурду, як і в донецьких подіях з надривним воланням «Рас-сія, пріді!», тоді ти розпрощався, розірвав дружбу в соцмережах з багатьма своїми знайомими з-за поширених фото: «вот зєльонєнькій чєловєчєк с мальчіком на руках… а вот с дєвачкой… как всьо міло і трєпєтно»… блін, досі нудить…

…поколінню старшому невтямки цю війну до кінця збагнути, в Союзі вся молодість їхня, стільки літ без війни, де наче ж сповідувалися цінності кращі, а тут ось, «планка запала» у «старшого брата»: на мирних людей зазіхає, міста вже бомбить, розтрощує все, що почасту разом колись й будувалося… і вічний білоруський керманич з екрана щось не зовсім здорове лопоче, в міць руської армії вірить, страхає «ковровими бомбардуваннями», котрі можуть зрівняти з землею все… яка ж то легкість абсурду заради царювання свого, це ж вже не спорт, не на футбольному полі – в іншу, чужу країну вони зайшли… і вже перекреслено все: і ту малість з минулого, спогади дитячі й спогади з юності перекреслено… а ти ж так хотів поринути в безтурботне дитинство своє, відтворити у пам’яті світлий клас, де новорічна ялинка стояла; очікували свята великого, із Дідом Морозом й Снігуронькою, з неодмінним роздаванням пакунків з цукерками, склеєних власноруч з листків учнівського зошита, не так важливо в клітинку чи в лінію – важливо, що з вашими малюнками за темою свята, з бабою сніговою, Дідом Морозом чи нехитрим пейзажем зимовим… за пісню чи віршика вам подарунки давали… свято закінчувалось, клас порожнів, осиротілою ялинка стояла, біля котрої сніжинкою білою кружляла дівчинка Таня – ти був у неї сором’язливо закоханим… незрозумілі, бентежні почуття переповнювали єство твоє, дівчинку Таню, як і всіх, забирали турботливі батьки та бабусі – і ти також мав би скоро піти, але ж іще стояв, очікував маму… ще лаштувався йти, вкладав свого баяна в футляр Льоня Сокирко, він здійснював музичний супровід… входила мама, простягнула йому (як і всім) цукерки в пакунку з учнівського зошита… Льоня Сокирко знічено забирав свого подарунка та йшов, і ставало тихо, так дуже тихо в порожньому класі… а ти ще отак стояв би й стояв, не в змозі до кінця осягнути бентежні ті почуття, що тебе полонили, розтривожили твою душу…

…але ж ти не про те…

…весною школа в бузку… поруч обеліск і братська могила полеглих під час Другої світової – і то символічно… вас вчили: війна то погано, і той, хто прийшов загарбати вашу землю, то ворог… на перерві ви бігли гратися у війну, у траншеях над балкою ще валялися побиті іржею німецькі каски, але ж ніхто не хотів зображати із себе німця, вдягати на голову ту кляту каску… на урок останній, на співи, ви поспішали – там зерна вашої «школи»… ви соромились заспівати будь-що в повний голос, й від того дужче страждала ваша молода вчителька Зоя Гаврилівна… тоді до класу входила енергійна Ганна Андріївна… вона була схожа на дружину вождя Надію Крупську, вона швидко знаходила «необхідний ключик», і ви вже натхненно виспівували, аж викрикували слідом за нею: «Наш паровоз впєрьод лєті, в камунє остановка»… і лунало не менш заповзято: «Ми кузнєци і дух наш молод»… і пісню про Щорса ви знали… а за вікном вітер буйно віти бузку похитував, і бачилась вам велич і міць країни великої… за плином літ й не згадати, чи наспівували упереджене: «Хатят лі рускіє войни, спросітє ви у тішіни»… нічого тут не додати й «спросіть» немає у кого, за яку ідею пішли, попри свою ж, рускую поговорку «Насільно міл нє будєшь»… що в головах їхніх, може, досі міцно вкарбований «Наш паровоз впєрьод лєті»?

….немає ні світла, ні інтернету, ви сидите в темряві й гадаєте, як бути далі… навіщо було засаджувати город, готувати та зносити в погріб консервацію – з від’їздом все те заготовлене неможливо буде забрати, як і вивезти побутову техніку, подаровані дітьми всілякі електропомічники для ведення підсобного господарства й для кухні… і ви знов та знов згадуєте, як пережили часи непрості, безгрошів’я й купони, але ж вивчили, поставили на ноги дітей, дочекалися пенсії – все у вас є, тільки б жити… і тут знаходиться якийсь трухлявий бункерний карлик, котрий перекреслює тобі все, перекреслює долі мільйонів українців: він збирається вас звільняти… ти не стерпиш цього – поїдеш… в хату твою залізуть путіноїди-голодранці, будуть пожирати твої припаси, грітися, спати у твоєму ліжку… чи для цього ти схоплювався спозаранку, витрачав час свій і сили, щоби комфортно було у твоїй оселі: власноруч длубав траншеї, проводив водогін, щоб холодна була й гаряча, щоби ванна була й унітаз… і збурена хвиля гніву підкочується до тебе, і ти думаєш, якби стрілося воно тобі зараз, попри ті його понти дзюдоїста, ти його зараз відпиздив би – ногами…

…ідеологи знали, що робили, компартія кинула клич: «Кіно в маси!»… про приховану пропаганду ви й гадки не мали, довірливі, наче діти, бо таки ж справді – діти, котрих легко на свій лад і без пряника заманити… «з турботою про трудівника» прямо на виробництво повезли підібрану кінохроніку – селом на підводі їхав кіномеханік з пересувною кіноустановкою, і ви, малеча, радо бігли за тою бричкою, радісно сповіщаючи: буде кіно! …вам хотілося про війну, кіно вас вражало, заводило, наче наркотик: вас вчили перемагати, вас вчили – довкіл вороги, і ви вже готові були на своєму шляху все трощити й ламати, з непохитною вірою, що ви кращі, вам дозволено все… «хтось» піднесений до ілюзорних вершин так і лишився в тій «школі» покірним «слухняним хлопчиком»: «откуда гатовітся нападєніє» вони знали… і вже рвуться «родіну защіщать» на далекі чужі їм території, вже була в них Чечня і Грузія, Абхазія й Сирія… 

**

Повністю статтю Федора Янька «Нотатки з окупації» зможете прочитати в паперовому числі часопису КІНО-КОЛО взимку 2024 року

Янько Федір

Журналіст, письменник, сценарист. Народився 1954 року в селі Великий Рогачик на Херсонщині, де й пережив московську окупацію 2022 року.